Для дітей

Учнівський проект "Український вінок: оберег, прикраса чи народний символ?"



Загадки про природні явища

Хмарки в небі знову плачуть, 

Слізки капають: кап-кап... 

По калюжах радо скачуть

Дітлахи: чалап-чалап... (Дощ) 

Розізлилось синє небо, 

Й землю нашу ну сварить. 

Заховатися всім треба, 

Бо по гепі теж влетить. (Грім, гроза) 

Вибиває день перину -

Пір’я до землі летить. 

Мама вчить малу дитину

Бабу снігову ліпить. (Сніг) 

Коли холодно зимою –

Річка замерзає. 

Її скельце під собою

До весни ховає. (Крига, лід) 

Із зимою він приходить, 

Щічки дітлахам щипає. 

По озерам кригу водить, 

Шибки гарно одягає. (Мороз) 

Навпіл небо розтинає, 

У цей час іде гроза. 

Діток гуркотом лякає, 

Жалить землю, як оса. (Блискавка) 

Дощ пройшов і міст з’явився, 

Сім у нього кольорів. 

Навіть зайчик задивився, 

Диву-дивному зрадів! (Веселка) 

Біла димка все ховає -

Зупинився авто рух. 

Дім, дерева – все зникає, 

І не видно навіть вух.... (Туман) 

Крапельки водички зранку

На травичці, по землі... 

Грають в барвах на світанку

Непосидливі малі. (Роса) 

Хмарка кульок наліпила, 

Розкидає по землі... 

Кригою старанно вкрила

Ці горошинки малі. (Град) 

Наче виключили світло, 

Заховали в скриньку день, Небо зорями розквітло, 

Місяць заспівав пісень. (Ніч) 

Вранці сонце відпускає

Сина по землі гуляти. 

Він травичку зігріває, 

Коли вечір – йде до хати. (Промінь) 

Як сумує – гірко плаче, 

Як замерзне – сипить сніг. 

А радіє – промінь скаче, 

Може бити як батіг. (Небо) 

Ніч прийде і він засяє, 

Аж до ранку не засне. 

Казочок багато знає, 

В небі зорянім живе. (Місяць) 

Може форми різні мати: 

Коник, качечка, баран... 

Дощик з снігом дарувати, 

Посміхатись гарно нам. (Хмарка) 

Як коштовні намистинки

Прикрашають небо в ніч. 

Різнобарвні горошинки

Не придбаєш, це не річ. (Зорі) 

Може вмить пофарбувати

Білу спину в золотий. 

Вміє воду зігрівати, 

Має промінь чарівний. (Сонце) 

Листя у танок припросить, 

Віти справно погойдає. 

Взимку дує – сніг розносить, 

Шапки із голів зриває... (Вітер) 

В цій порі на небі сонце, 

Радо скаче промінець. 

Видно все через віконце, 

Бавить листя вітерець. (День) 

Півник нічку проганяє, 

Будить співом все живе, 

День ліхтарика включає, 

Хмарка знову десь пливе... (Світанок) 

Бігли білі їжачки,

Погубились в них голки.

І тепер усі голки

Почіплялись на гілки. (Іній)

Зірка сніжно-біла

На рукав мені злетіла.

Поки ніс її сюди.

Стала краплею води. (Сніжинка)

Біла морква взимку росте. (Бурулька)

Біле, а не цукор,

М’яке, а не вата.

Без ніг, а іде. (Сніг)

Я падаю на ваші хати,

Я білий-білий, волохатий. (Сніг)

Сам не біжить,

А стояти не дозволяє. (Мороз)

Скатертина біла

Світ увесь накрила. (Сніг)

Біле, як сорочка.

Пухнасте, як квочка.

Крил не має,

Скрізь літає.

Що то за птиця,

Що сонця боїться? (Сніг)

На шибках без олівця

Він малює без кінця. (Мороз)

Я припадаю вам до ніг

І називаюсь просто... (Сніг)

Біла баба між осель

Закрутила карусель. (Завірюха)

В небі хмара пролітала,

Білий пух порозсипала.

Він на землю міцно ліг,

Називають його... (Сніг)

Росте вона додолу головою,

Росте вона холодною зимою.

А тільки сонечко засяє,

Вона заплаче й помирає. (Бурулька)

Казки Василя Сухомлинського

Петрик, Собака й Кошеня

Маленький хлопчик Петрик ішов стежкою в саду. Бачить, біжить назустріч кудлатий собака.

Петрик злякався, хотів тікати. Та раптом до його ніг притулилось маленьке кошеня. Воно втекло від собаки й просило Петрика: захисти мене, хлопчику, від цього страшного звіра. Стоїть Петрик, дивиться на кошеня, а воно підняло голівку і жалібно нявчить.

Петрикові стало шкода кошеняти. Він узяв його на руки і хоробро пішов собаці назустріч.

Пес зупинився, злякано глянув на Петрика і сховався у кущах.

Покинуте кошеня

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.

Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

Пихатий півень

Ходить півень по подвір'ю. Побачив райдугу барвисту на небі. Побачив і сміється:

— У мене хвіст такий само барвистий — кращий, ніж райдуга.

Та ось пішов дощ. Замочив пихатому півневі хвоста. Звис хвіст аж до землі. Соромно стало півневі. Втік він на сідало й більше ніколи не хвалився.

Перепел і Кулик

Жив Кулик у болоті, а Перепел у житі. Сумно стало Куликові в болоті. От він і каже своїм друзям-куликам:

- Хіба це життя? Кругом болото й болото. Ну, що тут гарного? Піду я в жито жити. От там краса!

А Перепелові сумно стало в житі. От він і каже своїм друзям-перепелам:

- Хіба це життя? Кругом жито й жито. Ну, що тут гарного? Піду я в болото жити. От там краса!

Пішов Кулик у жито, а Перепел у болото.

Жили вони, поживали та й засумували. Кулик - за болотом, Перепел - за житом.

От і повернулися вони хто куди: Кулик - у болото, Перепел - у жито. Сміються над ними кулики й перепели та питають:

- Ну, знайшли красу? Де ж найкраще?

- У болоті, відповів Кулик. - Бо рідне воно.

- У житі, - відповів Перепел. - Бо воно рідне.

Скляний чоловічок

У одного хлопчика був маленький приятель — Скляний чоловічок. Був зовсім прозорий і вмів угадувати, що думає і переживає його приятель хлопчик. Не вивчив хлопчик уроки й думає йти гуляти — Скляний чоловічок уже й не зовсім прозорий, а ледь-ледь помутнів і каже хлопчикові:

— Не треба так думати, друже. Спочатку зроби діло, а потім гуляй. Соромно стає хлопчикові, він зараз же береться до діла: вивчить

уроки, а тоді йде гуляти. Чоловічок мовчить. Але стає прозорий.

Якось у хлопчика занедужав товариш, з яким він сидів за однією партою.

Минув день, другий, а хлопчик і не згадує про товариша. Дивиться, а Скляний чоловічок став темний, як хмара.

— Що я зробив чи подумав поганого? — з тривогою питає хлоп­чик.

— Ти нічого не зробив поганого, нічого не подумав поганого... Але ти забув про свого товариша.

Соромно стало хлопчикові, і він пішов провідати хворого. Поніс йому квіти й велике-велике яблуко, яке дала йому мама.

Так Скляний чоловічок учив хлопчика жити. Це була його совість.

Ніна і Гусак

П'ятирічна дівчинка Ніна йшла з дому в дитячий садок.

На стежці, якою йшла Ніна, сидів великий білий гусак. А поруч з ним сиділо з десяток менших гусей і десятків зо три гусенят.

Ніна з острахом глянула на гусака. Який він великий і страшний, який у нього довгий дзьоб.

Боязко оглядаючись, Ніна зійшла зі стежки, щоб обминути гусака. А гусак підняв голову, зашипів, підбіг до Ніни й ущипнув її за ногу. Гуси весело ґелґотіли.

Ніна заплакала і втекла додому.

Вона розповіла мамі про те, як на неї напав гусак.

Мама сказала Ніні:

— Не треба боятися, він і не нападатиме. Дивись на нього сміливо, йди на нього, не обминай.

Ніна знову пішла тією ж стежкою. На стежці сидів гусак, а поруч з ним — гуси й гусенята.

Ніна сміливо глянула на гусака. Гусак сидів на стежці і ніби ждав, що ж воно буде.

А Ніна все йшла до нього і йшла стежкою й дивилася сміливо, думаючи: не боюсь я тебе, гусаче.

Гусак злякався, зійшов з стежки, побіг, оглядаючись, по траві, а за ним побігли гуси й гусенята.

А Ніна сміливо йшла стежкою.

Гуси про щось тривожно заґелґотіли.

Пихата жаба

Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає: "Навчуся і я співати по-журавлиному. Буду не така, як усі жаби. Хай дивується увесь жаб'ячий рід".

Довго вчилася вона співати по-журавлиному і таки навчилася. Розмовляють із нею по-жаб'ячому, а вона мов не розуміє — відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й дорікають своїй подружці:

— Ти ж така жаба, як і ми, чого ж ти не хочеш розмовляти по-жаб'ячому?

Жаба задерла голову й каже:

— А може, у мене виростуть крила, і я полечу, як журавель!..

Навіщо кажуть "Спасибі"

Дрімучим лісом йшло двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко і хотілося пити.

Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилилися, напилися. Дідусь сказав:

- Спасибі тобі, струмочку.

Хлопчик усміхнувся.

- Чого ти усміхнувся, хлопче? - запитав дідусь.

- Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові "Спасибі"? Він же не жива істота і не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.

- Це так. Якби води напився вовк, він міг би і не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина каже "Спасибі"? А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?

Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме час був подумати: дорога через ліс ще довга.

Про що думала Марійка

Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.

Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка.

Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.

Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг...

Бігають діти, сміються, а Марійку ніхто не шукає.

«Чого ж це про мене забули?» — думає вона. Все-таки боляче Марійці: «Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене й не знайде, і всі сумуватимуть».

Так думала Марійка, аж хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.

Горбатенька дівчинка

Клас розв'язував задачу. Учні схилились над зошитами. Коли це у двері хтось тихо постукав.

— Відчини двері й подивись, хто там стукає,— мовив учитель.

Чорноокий хлопчик, що сидів за першою партою, живенько відчинив двері. До класу зайшов директор школи з маленькою дівчинкою. Тридцять п'ять пар очей впилися в незнайому дівчинку.

Вона була горбатенька.

Учитель затамував подих і повернувся до класу. Він дивився у вічі пустотливих школярів і мовчки благав: хай не побачить дівчинка у ваших очах ні подиву, ні насмішки.

У їхніх очах була тільки цікавість. Вони дивилися на незнайому дівчинку й лагідно всміхалися.

Учитель полегшено перевів дух.

— Цю дівчинку звуть Оля,— сказав директор.— Вона приїхала до нас здалеку. Хто поступиться їй місцем на першій парті? Бачите, яка вона маленька?

Усі шість хлопчиків і дівчаток, що сиділи за передніми партами, піднесли руки:

— Я....

Учитель був тепер спокійний: клас витримав іспит.

Камінь

У лузі, під гіллястим дубом, багато років була криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні. Одного разу до криниці прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Він подумав: «А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю? Ото, мабуть, булькне».

Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло та ще й дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі.

Камінь упав на дно криниці й закрив джерело.

Вода перестала прибувати.

Криниця засохла.

Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.

На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів на інший луг.

Замовкла соловейкова пісня.

Сумно стало в лузі.

Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила студена криниця.

Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмару пилюки.

«Де ж воно все поділося?» — подумав дідусь.

Ледача подушка

Маленькій Яринці треба рано-рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:

- Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати і йти до школи.

- Це подушка в тебе ледача, - відповів дідусь.

- А що ж їй зробити, щоб не була ледачою?

- Знаю я таємницю, - пошепки сказав дідусь. - Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона й не буде ледачою.

- Справді? - зраділа Яринка. - Я завтра так і зроблю.

Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але ж треба нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити!

Схопилась Яринка, швиденько одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками.

Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.

Правда буває гірша за неправду

 Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко довго не повертався. Уже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у банці солі. Мама й питає:

- Чого це ти так довго ходив?

- А я снідав, - каже Сергійко.

- Як снідав? - дивується мати.

- А вони запросили мене снідати...

- І що ти їм відповів?

- Нічого... Сів і поснідав.

- Який же ти нечемний, Сергійку! - розгнівалася мити. - Требо було сказати: дякую, я не голодний.

- Але ж мені дуже їсти хотілося... Сказати - не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?

- Правда іноді буває гірша за неправду, - каже мати.

А Сергійко  тепер думає: як же це так?

Найгарніша мама

Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого — некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:

— Хто ти такий, де ти взявся?

— Я Совеня, — відповідає мале. — Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.

— Хто ж твоя мама? — питає Соловей.

— Моя мама Сова, — гордо відповідає Совеня.

— Яка ж вона? — питає Дятел.

— Моя мама найгарніша.

— Розкажи, яка ж вона, — питає Дрізд.

— У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, — відповідає з гордістю Совеня.

— Ха-ха-ха! — зареготали Соловей, Дятел і Дрізд. — Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.

— Неправда! — закричало Совеня. — Мама в мене найгарніша.

Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

Усмішка

Був сонячний травневий ранок. На зелених луках, що починалися одразу ж за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.

Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.

Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.
Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку. Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться.

Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним? Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: «Усміхніться й ви, дідусю!»
Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурим, брови — насупленими, очі — злими.

Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів. Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитне небо стало блідим, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.

Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.

Дівчинка йшла собі луками далі. Її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає.

Дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась. І такою доброю та щирою була усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись різними барвами. Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.